Високовольтна лінія електропередач як внесок у спільну діяльність

Поширеним способом реалізації інвестиційних проектів у галузі енергетики є участь суб’єктів господарювання у спільній діяльності.

В українському законодавстві така форма співпраці між інвесторами знайшла своє зовнішнє вираження у підписанні договору «про спільну діяльність».

Суть договору про спільну діяльність полягає у тому, що учасники господарських відносин об’єднують своє майно, кошти та трудові ресурси для отримання економічної вигоди у майбутньому або для реалізації певного проекту.

Спільна діяльність згідно законодавства вважається припиненою, коли учасники досягли поставлених цілей або навпаки – втратили до проекту інтерес та довіру і не бачать у ньому жодних переваг, дивідендів, вигод, тощо.

Працює цей договір здебільшого так:
  1. засновники господарського об’єднання утворюють з числа їх представників певну Раду учасників, делегувавши їй власні повноваження;
  2. кожний представник у Раді учасників при голосуванні на її засіданнях наділений кількістю голосів у пропорціях до внеску учасника;
  3. протоколом Ради учасників або її рішенням один учасник з Ради уповноважується на представництво інтересів Ради в органах державної влади, місцевого самоврядування, cудах, а також на виконання організаційних та господарських функцій об’єднання, а саме його управління (підписувати договори, вести бухгалтерський облік, виступати замовником будівельно-монтажних робіт тощо);
  4. майно, власність на яке належала кожному із засновників і яке було передано до об’єднання у якості вкладу не позбавляло права власності учасника на нього, а продукція, плоди, доходи, які одержувалися учасниками під час спільної діяльності вважалися спільною частковою власністю. Виняток із цього правила (про спільну часткову власність) міг бути випадок, якщо учасники по-іншому урегулюють майнові відносини;
  5. користування майном має відбуватися між учасниками спільно;
  6. витрати з утримання майна та відшкодування збитків учасники несуть спільно.
Разом з тим, законодавцем поза увагою залишено дієві правові інструменти, які б надали перевагу інвесторам у врегулюванні спорів щодо майна, залученого у спільну діяльність у досудовому порядку.

Як показує досвід, чим «складніший» матеріальний об’єкт, який передають у спільну діяльність, тим важче його повертати у власність.

Для прикладу пропоную розглянути ситуацію навколо внесення високовольтної лінії передач до складу спільного майна об’єднання.

У період між 1990 та 2000 роками Міністерство з питань енергетики та вугільної промисловості агітувало інвесторів вкладати кошти у відбудову дільниць та опор електропередач, які згодом могли б принести прибутки від здачі в оренду ліній корпоратизованим енергетичним підприємствам.

Насправді інвестори не змогли вкладати кошти ні у якості спільної діяльності, ні у якості створення консорціуму.

Основними юридичними перепонами стали:
  1. погодження договору про спільну діяльність Міністерством енергетики та вугільної промисловості (договір був тристороннім);
  2. технічний супровід договору з підключення/відключення до електромереж, погодження проектів забезпечувалося державним підприємством, що покладало на договір нормативне навантаження;
  3. державна реєстрація інвестора була за кордоном, а в Україні не було його представництва;
  4. умови припинення договору про спільну діяльність носили декларативний характер.
4-та перепона найчастіше зустрічається в українській судовій практиці.

До цього часу Верховний Суд розглядає справи за позовами українських компаній до іноземного інвестора з приводу розірвання договорів про спільну діяльність та повернення високовольтних ліній передач.

Інвестори, які до проектів давно втратили інтерес, не беруть участь у спільній діяльності, однак така обставина як утворення «спільного підприємства» позбавляє українську енергетичну компанію користуватися та розпоряджатися високовольтною лінією передач, оскільки для її повернення компанія зобов’язана дотримуватися способу, який сторони прописали у договорі зі спільної діяльності.

І тут головною проблемою є положення, яке зобов’язує сторони підписати додаткову угоду про припинення договору про спільну діяльність.

Виникає запитання: «А якщо колишній інвестор не бажає цього робити або його неможливо знайти? Що тоді?».

Як один із можливих варіантів вирішення проблеми може бути позов української компанії до українського суду із вимогами «визнати договір з інвестором про спільну діяльність припиненим».

У якості доказової бази можна пред’явити суду:
  1. довідку про реалізації компонентів проекту реконструкції;
  2. технічний звіт та оцінку несучих опор конструкцій;
  3. робочий проект.
Слід у позові також зазначити, що інвестор не подає щоквартальні звіти, не бере участь у розподілу прибутку, від керівництва та фінансування проекту він самоусунувся.

Популярні дописи з цього блогу

Пошкодити кабель лінії електроживлення і почуватися спокійно

Аварійні роботи як плата за заповнення теплового носія