Впіймай монополіста, якщо зможеш
Зусилля Антимонопольного комітету України, спрямовані на утвердження вільної конкуренції та недопущення монополізації ринків у галузі енергетики.
Для запобігання порушенню інтересів суб’єктів господарювання або споживачів Антимонопольний комітет України досліджує товарні ринки з допомогою Методики визначення монопольного (домінуючого) становища на ринку, яка затверджена Розпорядженням самого Антимонопольного комітету України від 05.03.2002 № 49.
Яка б не була досконалою, з юридичної точки зору, Методика визначення монопольного становища на ринку, «колишні монополісти» змогли юридично пристосуватися до неї.
Пропоную розглянути такий класичний приклад.
Підприємство з розподілу електричної енергії продає електричну енергію постачальним компаніям, які, забезпечують передачу вказаної енергії електроустановкам побутових споживачів.
Постачальних компаній на різних територіях може бути декілька, і цілком можливо, що кінцеві їх бенефіціарні власники є пов’язаними особами, які можуть через управлінський механізм здійснювати вирішальний вплив на компанію або навіть групу компаній.
Енергопостачальні компанії, окрім свого основного виду діяльності, активно долучаються до різних бізнес-проектів, кредитуються, а подекуди стають боржниками. Підприємство з розподілу електричної енергії припиняє продавати одному або декільком постачальникам з причин накопичення боргів, а тому розпочинає укладати прямі договори зі споживачами.
Антимонопольний комітет України, логічно розуміючи, що «джерелом живлення» як компаній, так і побутових споживачів є тільки одне підприємство, приймає рішення про те, що підприємство зловживає монопольним становищем на ринку і порушує Закон України «Про захист економічної конкуренції».
Авжеж підприємство – розподільник електричної енергії не може миритися з такою правдою і звертається до господарських судів з проханням визнати недійсним рішення Антимонопольного комітету України, яке зазначає у рішенні, що підприємство є порушником законодавства.
Мотивами підприємства, з якими погоджуються суди, починаючи від місцевих господарських до Верховного Суду стали:
- твердження про те, що підприємство не може бути монополістом, адже його одноосібна присутність пов’язана з тим, що основними бар’єрами вступу на ринок послуг із розподілу електричної енергії є обмеження, які викликані обов’язком мати у власності електричні підстанції, електричні мережі, одержання ліцензій тощо;
- на певній території є постачальники – типу вибирайте cеред них тих, які готові Вам надати послугу з постачання (без відомостей чи працюють до цього часу ті суб’єкти на ринку);
- передача електричної енергії здійснювалася на підставі договорів про спільне використання технологічних електричних мереж;
- Антимонопольний комітет України не врахував, що проміжні результати діяльності розглядаються як товар, що не реалізується на ринку (взято пункт з Методики).
Тобто, достатньо припинити постачання контрагентам і одночасно подати електричну енергію електроустановкам споживачам від одного джерела живлення. При чому не безкоштовно, а потім назвати це передачею електричної енергії технологічного характеру.
Шкода, однак суди чомусь «довіряють аргументам» таким підприємствам – розподілювачам від першої інстанції і до Верховного Суду.
Мало того, у провину Антимонопольному комітету України суди ставлять те, що:
- не було досліджено питання категорії надійності електропостачання струмоприймачів споживачів, наявних резервних джерел живлення в таких споживачів, можливість отримати ними електричну енергію мережами інших ліцензіатів;
- відповідачем не було проведено дослідження діяльності інших суб’єктів господарювання щодо можливості передачі ними електричної енергії.
Незважаючи на те, що у фінальній інстанції Верховний Суд все-таки визнав, що суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про те, що послуга з розподілу електричної енергії не може бути товаром, втім це непризвело до неправильного вирішення справи по-суті.